28 березня - Всесвітній день історика
Дослідниця історії Нововодолажчини, краєзнавиця та письменниця Тетяна Кобзева вже майже три десятиліття власноруч складає літопис рідного краю та зберігає для майбутніх поколінь пам’ять про наших сучасних героїв у документальних фільмах.
Близько 30 років Тетяна Василівна викладала історію в нововодолазькій школі №3. Її колишні учні і зараз знаходять можливість подякувати своїй вчительці за те, що свого часу вона навчила їх цікавитися власним родоводом, а разом з ним - і історією рідного селища. Цей підхід вона вважає одним з основних для пробудження у дітей цікавості до історії як навчальної дисципліни.
Тетяна Кобзева
- Тетяно Василівно, історики, як ніхто інший, знають, що події сучасності часто є прямим віддзеркаленням подій далекого минулого. То чому ж ми весь час повторюємо помилки попередніх поколінь?
- Дійсно, спостерігаючи за подіями в світі і в Україні, я дуже часто ловлю себе на думці, що це вже колись було. Зараз просто на наших очах відбувається повторення росією репресивних методів 1930-40-х років - як сталінських, так і гітлерівських. Росіянам навіть нічого не треба вигадувати, вони беруть вже готові “рецепти”, відпрацьовані їхніми попередниками.
Такі паралелі у великій кількості можна прослідкувати ще з часів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, провідників УПА... Понад 300 років проти України використовують одні й ті самі методи. Але ми весь час із запізненням реагуємо на них замість того, щоб вчасно попереджувати і уникати.
- Чому?
- Тому що абсолютна більшість населення практично не знає історії. Дітям не цікаво її вчити у школі, бо інформація з підручника сприймається ними як щось далеке та абстрактне, що ніяк не пов’язане з їхнім життям. На моє глибоке переконання, зацікавити дитину вивченням історії можна лише тоді, коли вона знає історію кількох поколінь своєї родини. В такому випадку їй цікаво дізнаватися про події минулого (наприклад, певні реформи, світові війни тощо), бо вони відбилися в біографіях її предків (хтось воював, був репресований, емігрував і т.д.)
На жаль, 90% дітей не знають родинних історій, тому і загальна історія їм дається важко. Нещодавно я прочитала про результати опитування населення України щодо Бабиного Яру. З’ясувалося, що про нього знають лище 20% жителів Києва та області. А загалом по Україні - тільки 2%. Для решти населення жахливих подій в Бабиному Яру просто не було! А що вже казати про сотні інших, менш відомих місць масових розстрілів по всій Україні?! Про них ніхто не знає. Відповідно в майбутньому ми не застраховані від повторення подібних жахів.
- Протягом своєї багаторічної роботи у школі Ви завжди спонукали дітей цікавитися родинними історіями. Який ефект це мало?
- Щороку разом з учнями тих класів, де я викладала історію, ми реалізовували різні проєкти. Один з них особливо торкав серце - “З історії моєї родини”. Діти відкривали власну історію - не з підручників, а з розповідей найрідніших. Говорили про війни, голодомори, примусові роботи в Німеччині та Австрії, підняття цілінних земель... Я спостерігала, як світилися їхні очі. Вони були по-справжньому щасливі.
До цієї роботи долучалися цілі родини: діти їхали до бабусь і дідусів, довго розмовляли, записували. І раптом відкривали історії, про які в їхніх родинах роками мовчали. Я глибоко переконана: саме так народжується справжнє розуміння історії - через дотик до пам’яті. Те, що дитина відкрила сама, вона не забуде ніколи. І, можливо, саме в такі моменти з’являється відчуття відповідальності за свою історію.
Додам, що дослідження історії власної родини - це ще й засіб спонукати дитину працювати особисто, а не “доручати” виконання домашніх завдань штучному інтелекту. На жаль, діти звикають, що реферат на будь-яку тему зі шкільного курсу історії можна виконати за 5 хвилин, сформулювавши відповідне завдання чату GPT. А от історію конкретної прабабусі чи дідуся ніякий ШІ не зробить!
Відвідування разом з учнями залишків маєтку представника князівського роду О.Д. Голіцина в Старій Водолазі. До приходу більшовиків це було зразкове господарство, де працював цегляний завод. Але за радянської влади було зруйновано все, навіть сімейний склеп. Під час поїздки діти зустрілися з міісцевими старожилами, які поділилися спогадами своїх батьків.
- Що дає Вам особисто краєзнавча робота? Адже Ви виконуєте її на волонтерських засадах...
- Я займаюсь дослідженням історії Нововодолажчини з 1999 року і тепер вже без цього просто не можу жити. Інформацію до кожної зі своїх книжок я ретельно і довго збирала в різних архівах.
Зокрема, це монографія про Голодомор “Хочу знати правду?!”, збірник архівних документів та матеріалів “Нова Водолага. 325 років”, книга “Вогненні роки: Нововодолажчина у Другій світовій війні”. Також вийшла перша книга із серії “Знамениті постаті Нововодолажчини”. Вже зібрано багато матеріалу до другої і третьої книжок з цієї серії, про дуже цікавих і видатних наших земляків. На жаль, видати їх власним коштом я зараз не можу.
Ще в моєму доробку - наукові статті про розвиток освіти в Новій Водолазі та про засновника селища Григорія Донця. Створено з десяток документальних відеофільмів, доступних для перегляду на YouTube. Всі ці книжки і фільми можуть бути чудовою підмогою у викладанні історії для вчителів місцевих шкіл.
Хоча я вже на пенсії, але не збираюся зупиняти своїх досліджень. До того ж, маю дуже багато матеріалів про розвиток освіти і економіки Нової Водолаги. Їх теж треба впорядкувати.
Щоправда, зараз я більше уваги приділяю проєкту створення документальних фільмів-спогадів про нововодолажчан, полеглих на російсько-українській війні. Він називається “Повернення у вічність”. Збір матеріалів для цього проєкту забирає багато сил і енергії, але я розумію, що такі фільми потрібні, аби майбутні покоління не забули наших Героїв. Навряд я встигну відзняти фільм про кожного з полеглих Захисників з нашої громади, бо їх вже дуже багато. Для себе я вирішила: буду знімати, поки матиму таку можливість.
Бесіда з директором Центру краєзнавства ХНУ ім. В.Н. Каразіна Сергієм Куделком
- Чи маєте послідовників, які б могли підключитися до Вашої роботи, продовжити її?
- На жаль, мені нема кому передати “ремесло” краєзнавця. Хоча в мене були дуже здібні учні, дехто з них закінчили історичний факультет з відмінними результатами. Але життя поставило їм свої умови. Вони стали успішними в інших професіях. А краєзнавством грошей не заробиш, ба більше - воно вимагає вкладання власних коштів, сил та часу. Але ж наскільки цікавою є ця робота! І скільки ще недослідженого! Це, можна сказати, неоране поле. Як, власне, і історія всієї України - там роботи вистачить ще багатьом поколінням моїх колег.
Світлини з особистого архіву Т.В. Кобзевої.
