Для більшості 26 квітня 1986 року — це дата в підручнику історії, але для героїв нашого матеріалу це рубіж, що розділив життя на «до» та «після». Сьогодні ми публікуємо спогади п'ятьох мешканців Нововодолазької громади, які брали участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це розповіді про обов'язок, мужність і ціну, яку кожен з них платить до сих пір.
На даний момент у Нововодолазькій громаді мешкають 145 ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС і 30 вдів ліквідаторів. На жаль, більшість чорнобильців за станом здоров’я не можуть вести активне життя, відвідувати зустрічі та урочистості. Втім, частина нововодолазьких ліквідаторів тримається попри хвороби. Кілька з них прийшли на зустріч із журналістом.
С. Єфименко, В. Пінченко, В. Кийков, А. Єфімов. Фото автора.
- Вікторе Андрійовичу, як ви потрапили до Чорнобиля? - питаю секретаря Нововодолазької районної громадської організації ветеранів і інвалідів війни “Набат Чорнобиля” Віктора Огульчанського.
- Третього травня 1986 року я отримав повістку і пішов з речами до військомату. Нас повезли до Києва, а відтіль - в “учєбку”, звідти через місяць направили до Чорнобиля. Там я охороняв електропідстанцію, яка живила цю зону, бо АЕС не працювала. На той час в зоні відчуження було багато мародерів, тож була необхідність в охороні усіх об’єктів. Згодом в Чорнобиль привезли військовослужбовців, ми передали їм станцію, а самі охороняли зону, обнесену колючим дротом.
- Чи довго були?
- Чотири місяці. Спочатку до Чорнобиля призивали всіх підряд, а потім студентів вирішили не долучати. А я саме вчився в інституті, то мене в серпні і відправили додому.
- Чи вплинуло перебування в Чорнобильській зоні на ваше подальше життя?
- Почали виникати проблеми зі здоров’ям, але мені було соромно скаржитися і тим паче оформлювати інвалідність, бо я був молодим. Тому я довго цього не афішував.
В. Огульчанський
Своїми спогадами про перебування у Чорнобильській зоні поділився мешканець Нової Водолаги Сергій Дмитрович Єфименко:
- В лютому 1987 року мені принесли повістку з військомату, і ми вчотирьох одразу поїхали: я, Петро Іскра, Анатолій Єфімов і мій двоюрідний брат Григорій Єфименко. На жаль, Григорія вже нема на цьому світі.
На другий день ми вже були на 3-му енергоблоці ЧАЕС. Там робили дезактивацію підвалу, який затопило водою під час вибуху. Ми розбивали бетон, складали уламки у мішки і виносили. Працювали щодня по 4 години. Загалом у мене було 54 виїзди на цей енергоблок. Я був там 2 місяці.
- У вас був спеціальний одяг для такої роботи?
- Та який там спецодяг! Форма-“хебешка” і маска-”лєпєсток”.
- В яких умовах жили?
- Жили в селі у великих палатках на 120 людей, з буржуйками, так що в лютому там було тепло. Годували нас дуже добре. Атмосфера в колективі була нормальна, ніхто не панікував. Я зустрів там земляків з Нововодолажчини, які приїхали раніше нас. На жаль, багато кого з тих хлопців вже немає...
- Ви потрапили у Чорнобиль майже через рік після аварії, коли інформації про шкідливий вплив радіації на здоров’я вже було досить багато. Чи усвідомлювали небезпеку для себе?
- Звісно, ми вже знали, що таке радіація. Припускали, що можемо і не повернутися відтіля. Але - йшли і робили. Нам записували занижені дози опромінювання. Та все ж ми вижили. Повернулися додому. Впродовж року наче все було нормально зі здоров’ям, а потім почалися проблеми: головний біль, біль у суглобах... Бо радіація накопичується в кістках і нікуди звідти не дівається. Це вже пожиттєво. Так по сьогоднішній день лікарні є частиною мого життя.
- Яке ставлення відчуваєте до себе з боку суспільства?
- Тепер вже такого шанобливого ставлення, як раніше, нема у людей. Дехто навіть каже, що тих, хто насправді був у Чорнобилі, вже нема в живих, а ви, мовляв, таке...
- Як вважаєте, чого зараз найбільше потребують чорнобильці?
- Передусім - якісного та доступного лікування. Наприклад, донедавна мені виписували безкоштовні ліки, а тепер з цим почалися проблеми. Власним коштом я не можу їх купити, бо вони дуже дорогі. Але ж і ефективні: прокапаєшся - і на пів року вистачає. Я, коли мене розпитують про здоров’я, кажу: “Не дочекаєтесь! Будемо жити!”
С. Єфименко
В розмову вступає чорнобилець Анатолій Павлович Єфімов:
- Ми разом з Сергієм Єфименком призивалися у Чорнобиль. - Як приїхали туди, ніхто нам толком нічого не пояснював щодо впливу радіації. З перших вражень запам’яталося неприємне відчуття якоїсь кислоти і сухості у роті, а ще - кашель. Приблизно з тиждень тривала така адаптація. Потроху я втягнувся, звик.
А от поверталися окремо. Я отримав максимальну дозу радіації і вже не мав права виходити на роботу. Але і додому мене не відправляли. Це був саме той період, коли і не звільняли, і не призивали у Чорнобиль. А повний штат треба було там тримати. Я був старшиною роти, і тільки завдяки тому, що крім штатних мав ще кілька людей поза штатом, зміг переконати свого начальника відпустити мене додому, бо толку від мене там вже не було ніякого, я просто тинявся по двору.
- Яку роботу ви виконували в Чорнобильській зоні?
- Як старшина роти, я цілодобово відповідав і за тепло, і за харчування, і за побут, і за одяг і т.д. То робота моя була з раннього ранку, як виїжджали на станцію, і до пізнього вечора, коли поверталися назад. Добре ще, якщо з першого разу вдавалося пройти дозиметр, а як ні - то повертали повторно проходити санобробку, чекати в черзі на миття машини. Там дуже прискіпливо слідкували, щоб забруднена радіацією техніка не виїжджала за межі станції. Опромінення міряв японський дозиметр. Треба було проїхати автівкою повз нього на відстані півметри. Якщо він заревів - повертай назад, на парову обробку.
Я не заздрю хлопцям, які на тій паровій відпрацьовували 4-годинну зміну в захисних костюмах і протигазах. Це дуже важко. До того ж, в тих приміщеннях був зконцентрований весь радіаційний бруд, що його змивали з машин. Мабуть, нікого з тих хлопців в живих не залишилося.
- Було щось таке, що вас здивувало?
- Зайвих, непотрібних людей там було дуже багато. Їх набирали з запасом, а роботи для них не було.
Вражали ще плани запустити 3-й реактор ЧАЕС до чергової річниці жовтневої революції! Це ж, мабуть, нагорі так вирішили... А тим часом зі стін будівлі реактора щодня обдирали забруднену штукатурку, вивозили її і... наносили нову! За добу ця штукатурка набиралася радіації, і її знову обдирали і викидали! Потім, правда, припинили це та й забули про підключення того реактора.
- Чи довго залишалися у Чорнобильській зоні?
- Загалом я був там 72 доби. Коли отримав максимальну дозу радіації, вже не мав права виходити на роботу. Але і додому мене не відправляли. Це був саме той період, коли і не звільняли, і не призивали у Чорнобиль. А повний штат треба було там тримати. Тільки завдяки тому, що в моїй роті було кілька людей поза штатом, я зміг переконати свого начальника відпустити мене додому, бо толку від мене там вже не було ніякого, я просто тинявся по двору.
Додому поверталися в загальному вагоні поїзда Київ - Харків. Зі мною був ще чоловік з Уфи. З нами в купе їхали вчителі, поверталися з якоїсь конференції. Щойно почули, що ми повертаємось з Чорнобиля, їх усіх як вітром здуло! Так ми удвох в цьому купе і їхали до самого Харкова. Попервах було таке ставлення в суспільстві - люди боялися “заразитися” радіацією.
А. Єфімов
Нововодолажчанин Володимир Михайлович Кийков став чорнобильцем під час служби в армії, куди був призваний восени 1985 року.
- На момент аварії на ЧАЕС я перебував в навчальному центрі “Десна” за 200 км від Чорнобиля, - згадує він. - На початку травня нас по тривозі кинули туди на дві доби. А потім вишикували і запитали, хто готовий залишитися ще попрацювати? Я зробив крок вперед.
- Чому вирішили залишитися?
- Не знаю, щось підказувало, що треба допомогти. З нашого батальйона четверо виявили таке бажання. І з інших також були добровольці. Тож я не один був. Втім, моє перебування у Чорнобильській зоні не було тривалим. За кілька днів мене вкусила за ногу якась комаха, нога загнилася, набрякла так, що і в чобіт не влазила. Місяць я пролежав у санчасті, нога не загоювалась. Можливо, комаха якась отруйна трапилась, а можливо тому, що все це відбувалося в умовах підвищеної радіації. Потім потроху почало заживати, я долікувався і відбув дослужувати в “Десну”.
- Чи вплинув Чорнобиль на ваше подальше життя?
- Звісно, вплинув. Постійно болить голова, півроку тому переніс інсульт. Права рука відмовила, зараз вже краще, але болить. Вживаю знеболюючі, постійно на таблетках від тиску.
- Чого потребують зараз чорнобильці?
- Звісно, якіснішого лікування. Курс лікування в “чорнобильській” лікарні складає 2 тижні, цього часу не вистачає, щоб відновитися. Буває, ще треба і почекати, поки місце звільниться.
В. Кийков
Член Національної спілки письменників України, Почесний громадянин Нововодолажчини і села Стара Водолага, Віктор Михайлович Пінченко склав сотні віршів про свої враження від перебування у Чорнобильській зоні.
- Коли стався Чорнобиль, я працював викладачем на кафедрі автомобілів у Рязанському вищому автомобільному інженерному училищі, - згадує він. - Дізнавшись, що мен хочуть перевести до Усурійська, я почав думати, як втекти з Рязані. І мені вдалося перевестися на воєнну кафедру Харківського автомобільно-дорожнього інституту. Щойно став до роботи, як мені вручили припис в той же день відправлятися до Чорнобиля на посаду заступника командира 25 хімічної бригади Київського округа. Я був у званні підполковника. В моєму підпорядкуванні опинилися 2200 людей і 650 автомобілів.
Щоранку я відправляв на станцію чергову зміну - 900 людей на 30 машинах. Вони їхали на чистих автівках, а за 12 км від АЕС, в селі Лелів пересаджувалися на забруднені і прямували на станцію. Після роботи так само поверталися через Лелів - милися в бані і пересаджувалися в чистий транспорт. Працювали вони зазвичай на кілька годин довше, ніж їм записували.
В той час Чорнобильська зона була переповнена військовими, адже кожен військовий округ країни направляв туди полк або бригаду. Одні розчищали територію станції, інші працювали на даху, треті вивозили відходи, четверті займалися захороненням... По дорогах йшли потоки вантажівок, в небі гули вертольоти...
Вже за кілька днів перебування у Чорнобильські зоні я написав перший вірш, в якому були такі рядки:
“Эти были я видел своими глазами,
Черной лентой вплетаются в судьбы они.
Сколько райской земли, орошённой слезами,
Довелось нам спасать в эти тяжкие дни!
Припять - город уснувший, деревни пустые,
Хвойный лес порыжел, пахнет смертью базальт.
Зоны, рвы да столбы, КПП, постовые,
Знаки "Въезд запрещен!" да политый асфальт”.
В. Пінченко
Багатьох товаришів по службі, які разом з Віктором Пінченком перебували у Чорнобилі, вже нема на цьому світі. З відчуттям приреченості поет колись написав такі щемливі рядки:
“Чорнобиль нас зібрав в кулак, щоби тепліш було вмирати,
Немов засуджених до страти, загнав у ядерний ГУЛАГ
Москва і Київ - дві руки - тоді тим пеклом керували.
Хоч ми й четвертий блок ховали, але для нас несли вінки”.
В. Пінченко
Впродовж 40 років після Чорнобиля Віктор Пінченко створив цілий віршований літопис, пов’язаний з наслідками аварії на ЧАЕС. А на багатьох пам’ятних знаках, встановлених на честь подвига чорнобильців-ліквідаторів у Нововодолазькій та сусідніх громадах, викарбувані рядки з його віршів.
Інтерв’ю провела Тетяна Буряковська, світлини автора.
Фото на головній сторінці - Нововодолазької селищної ради
