Ольга Семихат знайома багатьом мешканцям Нової Водолаги. Товариська і доброзичлива жінка 30 років пропрацювала на місцевій телеграфній станції, не сиділа склавши руки і після виходу на пенсію, а з 2022 року підключилась до волонтерського руху і тепер не уявляє без нього свого життя.
Як все починалося…
З перших днів широкомасштабної агресії рф у Нововодолазькій громаді активізувалася громадська діяльність. Люди гуртувалися у спільноти, допомагали нужденним, опікувалися переселенцями і збирали допомогу на користь ЗСУ. Серед таких активістів були онук Ольги Євгеніївни - Андрій Головешко та його друг Костянтин Лиганенко.
Досить швидко їхня співпраця дала можливість організувати в той скрутний час регулярну гуманітарну допомогу найбільш нужденним мешканцям Нової Водолаги. Волонтери громадської організації «Наступне покоління 21», яку очолює Костянтин Лиганенко, збирали інформацію про нагальні потреби людей в харчах, ліках, засобах гігієни тощо, а благодійний фонд "Save People" Андрія Головешка закуповував необхідні товари, після чого волонтери роздавали їх тим, хто потребував цієї допомоги. Неочікувано для себе серед цих волонтерів опинилася і рідна бабуся Андрія.
- Мене на цей шлях наставив мій онук, який з перших днів війни займається благодійною діяльністю, - каже Ольга Євгеніївна. - Я і до цього була доброю людиною, по можливості допомагала людям, але без фанатизму. Самі розумієте, вік в мене вже такий, що різні болячки не дають нормально жити. Іноді здається, що ніяких сил вже нема, краще полежати. Але онук дзвонить і просить, наприклад, записати людей на отримання гуманітарної допомоги або вже роздати цю допомогу – то я встаю і роблю те, що він каже. Не знаю, де й сили беруться. І так втягнулася в цю роботу за 4 роки війни, що, буває, і сама себе не узнаю.
Спочатку, згадує Ольга Євгеніївна, вона приходила до штабу ГО «Наступне покоління 21», щоб просто допомогти його волонтерам. Заодно приносила банки з малиною, смородиною, кабачки, помідори зі свого городу. Віддавала тим, хто не міг собі купити чи виростити самотужки.
- Чесно кажучи, я не думала, що ця волонтерська діяльність так мене затягне, - зізнається жінка. - Просто я бачила, що люди потребують підтримки, а я в цей момент можу допомогти – чи своїми фруктами-овочами, чи організаційно. То чому б це і не зробити?
Памперси - за будь-яких обставин
Несподівано участь пенсіонерки у молодіжній волонтерській команді виявилась незамінною. Знаючи ледь не усіх мешканців селища, вона розуміла, хто з них потребує допомоги найбільше.
- Я народилася у Новій Водолазі, після закінчення школи №1 і училища зв’язку 30 років працювала телеграфісткою на місцевому переговорному пункті. Тому всю Водолагу знаю - хто як живе, які має потреби, - пояснює пані Ольга. - От, наприклад, ми видаємо продуктові набори - по одному на сім’ю. Буває, з однієї сім’ї записуються на допомогу троє людей і запевняють, що ведуть окреме господарство як три різні сім’ї. А я то знаю, що це неправда, бо живуть вони разом і хазяйство в них спільне.
З іншого боку, є дійсно нужденні люди, які через свої хвороби навіть не в змозі самотужки прийти у штаб, щоб записатися на допомогу чи отримати її. Тому з перших днів війни я опікуюся паралізованими людьми. Так виходить, що допомагаючи їм, я пропускаю їхні страждання через себе, хоч і не хочу цього, але байдуже ставитися просто не можу. Цікавлюся, які ліки їм потрібні, слідкую, щоб у них завжди були в наявності памперси. Навіть якщо у нас в штабі на даний момент нема памперсів, а я знаю, що комусь вони негайно потрібні – то куплю власним коштом, а потім мені з фонду ці витрати компенсують. Андрій мені так і каже: купи сама, а фонд відшкодує. От я і спішу привезти ці памперси, бо знаю, як вони полегшують життя хворого і його сім’ї.
Я стараюсь допомагати всім паралізованим по Новій Водолазі, а у своєму кутку - ще й бабушкам стареньким, яким за 80. Більшість з них безпорадні, часто вони прагнуть навіть не матеріальної допомоги, а спілкування, їм хочеться побалакати.
«Я в душі на 70 себе не відчуваю»
Ольга Євгеніївна розповідає, що багато її однолітків також готові по мірі сил долучатися до волонтерства. Хоча бувають і ті, хто висловлює нерозуміння:
- Мені одна знайома каже: чого ти ото працюєш в тому штабі? Сиди собі на печі та їж калачі. Я їй відповідаю: «Це ваша думка. А я - з народом». Втім, більше таких людей, хто розуміє користь волонтерства. От, наприклад, мій брат, попри власні проблеми зі здоров’ям, возить мене автівкою в ті райони, куди важко дістатися. Я стараюся менше його навантажувати. Вік у нас обох вже чималий: мені 70, йому 67. Обидва після операцій. Але все одно ми рухаємось, бо це не такі ще критичні роки. Я в душі на 70 себе не відчуваю. Тільки здоров’я, на жаль, про вік нагадує.
Інші знайомі, подруги пропонують свою допомогу. От, наприклад, кума моя, їй 72 роки. Долучай мене, каже, коли буде потреба. Я її попереджаю, що ми за свою роботу нічого не беремо, навіть на продуктові набори не маємо права себе записувати, тож навряд зможемо щось їй дати. А вона відповідає: «Мені нічого не потрібно, хочу бути між людей». Серед моїх однолітків багато хто розділяє наші погляди і хоче допомагати. Я завжди знаю, до кого можу звернутися, якщо треба знайти якусь річ чи певні продукти. В мене є знайомі жінки, які можуть пройтися по своїх сусідах і зібрати необхідну допомогу. Отже, люди відгукуються. А в штабі ми і самі вже навчилися справлятися.
Люди знову йдуть по допомогу
Наразі у штабі ГО «Наступне покоління 21» разом з Ольгою Семихат працюють Ірина Щокіна і Людмила Семеняка. Багато зусиль доклав до становлення роботи штабу чоловік Ірини, Віктор Щокін. З попередньої молодої команди волонтерів дехто влаштувався на роботу, дехто вступив до лав ЗСУ. Близько року штаб не працював, бо і сам його керівник Костянтин Лиганенко пішов воювати. Втім нещодавно він вирішив відновити благодійну діяльність у Новій Водолазі, аби нужденні жителі могли знову отримувати допомогу.
- Впродовж року у нас була тиша, а тепер, як штаб відновив роботу, люди заворушилися: дзвонять до мене, на вулиці зустрічають, цікавляться, чи записуємо на продуктові набори та ліки? – ділиться Ольга Євгеніївна. – Як тільки Костянтин дає нам таку команду, я впродовж одного дня всім повідомляю, коли приходити на запис. Звісно, паралізовані люди не можуть прийти, замість них приходять опікуни, ми записуємо їх поза чергою. Стараємось все робити оперативно – щоб і людям менше в черзі чекати, і нам свою роботу швидше виконати. Було таке, що за три години видали 250 продуктових наборів! А бувають випадки, коли приходиться понервувати.
Ось записували ми нещодавно людей на продуктові набори. Наборів було двісті, а людей прийшло понад 400. Ми записали двісті, а більше, кажемо, не можемо. То люди стали живою стіною і нас не випускають! Що робити? Я дістаю інсулін, бо мені вже час колотися. Дістаю їжу – поїла, попила чаю і кажу: а тепер давайте записуватися. Записали цих людей на наступний місяць. Ми не хочемо підводити Костю. Він дуже добрий, всім співчуває, всім хоче допомогти. От і зараз він воює, а його дружина Марія з маленькою дитиною приїжджає до нас допомагати. Здавалося б, воно йому треба ще й продукти та ліки тут роздавати? Але він відновив роботу штабу, і люди знову йдуть зі своїми сподіваннями на допомогу.
«Перевалочний пункт» у квітах
Знову, як і в минулі роки, подвір’я Ольги Семихат перетворюється восени на справжній перевалочний пункт з мішками закупленої картоплі та інших овочів, банками з варенням тощо. Цими продуктами заповнені погреб, сарай, а іноді і кімнати в будинку. І знову господиня хвилюється: чи встигнуть волонтери до морозів вивезти хоча б частину цих овочів, аби вони не померзли? Одночасно вона почувається задоволеною від того, що знову є чим допомогти нашим воїнам та нужденним людям. А ще їй радісно від того, що і про неї теж хтось піклується.
- Я дуже вдячна своєму онукові Андрію за те, що він веде мене вперед, не дає хандрити і старіти, - каже Ольга Євгеніївна. - Мої подруги беруть з мене приклад, я розповідаю їм про свої поїздки по Водолазі, а вони кажуть: і ми теж можемо. Я вдячна Богу, що про мене піклуються і діти, і онук, бо на 3700 грн пенсії дуже не розженешся. А у інших, може, і нема такої підтримки в сім’ї, тому я стараюсь надихати своїх подруг не залежуватись, а щось робити, рухатися. А ще моя радість - то квіти. В мене повна хата кімнатних, і у дворі багато. Люблю чорнобривці, цікавлюся різними сортами. Нещодавно отримала в подарунок лаванду. Розсаджу її, коли багато буде – даруватиму іншим, щоб пам’ять була.
